Ще раз про правову експертизу

Печать
12 Дек 13
Автор: Степанова Т.В.

Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об¢єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду (ст. 1 Закону України «Про судову експертизу»). Мета даної роботи – не аналіз інституту судової експертизи взагалі, а проблема наукової правової судової експертизи.

 

Настоящая статья была опубликована в журнале "Вісник господарського судочинства". Реквизиты статьи:  Степанова Т.В. Ще раз про правову експертизу // Вісник господарського судочинства. – 2004. – № 1. – С.342-344.

 

Зазначену проблему частково досліджували А.Белкін, А.Ейсман, Ю.Жуков, Д.Липницький, В.Мамутов, Ю.Орлов, М.Треушніков, П.Якімов та деякі інші дослідники.

Умовно їх погляди можна розподілити на два “табори”.

В.Мамутов, Д.Липницький[1] вважають, що суддя не може в нашому динамічному законодавстві бути всебічним та багатогранним спеціалістом. У зв¢язку з цим йому необхідна “порада” інших спеціалістів-правознавців, які спеціалізуються саме у цій вузькій галузі.

Точка зору А.Белкіна, А.Ейсмана, М.Треушнікова грунтується на тому, що знання в галузі права не належать до спеціальних знань, на підставі яких проводиться експертиза. В господарському процесі діє презумпція «судді знають право». Тому для вивчення норм права, їх дослідження, виявлення, тобто для пізнання питань права експертиза в господарському процесі не може бути призначена. Експерти - «свідки факту»[2]. Експерт може давати відповіді на підставі спеціальних знань і проведення експертизи тільки з питань фактів, а не права.

Однак, здається, більш правильною представляється “нейтральна” точка зору. З першої теорії слід “прийняти” те, що, на жаль, наше законодавство є дуже динамічним, особливо в певних галузях (податків, ліцензування, тощо) і суддя просто фізично не має можливості проаналізувати увесь масив законодавства для вирішення певного спору.

У другій теорії доречним здається те, що експертиза – це специфічний різновид дослідження. Так, експерту надаються певні матеріали справи, за аналізом яких та на піставі своїх спеціальних знань він надає висновки.

Не слід також забувати, що експерт у будь-якому процесі попереджується про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправильного висновку або безпідставну відмову від дачі висновку. Але правова база, як ми вже вказали раніше, динамічна та багатогранна, і науковець не може взяти на себе відповідальність за її сьогоденний аналіз. Тому вірним представляється прийняття президіумом ВАСУ роз¢яснення “Про деякі питання практики призначення судової експертизи” від 11.11.98 р. № 02-5/424, в якому він зазначає про неможливість призначення експертизи такого роду.

Але чи означає це, по-перше, що суддя взагалі не має права консультуватися з науковцем-спеціалістом в певній галузі, та, по-друге, що такий висновок завжди повинен відкидатися при розгляді справи? Здається, ні. Для правильного вирішення справи суддєві доцільно звертатися до відповідних наукових та науково-дослідницьких установ для отримання консультації, поради у специфічній сфері господарювання. Але, здається, не зовсім вірним було б визнавати такі висновки експертними.

З цього приводу, на думку автора, висвітлюються три проблеми.

По-перше, складності можуть виникнути при визначенні критерію вибору експерта в даній сфері. Один лише вчений ступінь або посада не дає підстави для висновку про достатній рівень знань з конкретного питання.

По-друге, вважаю, що кримінальна відповідальність (можливість притягнення до неї) тут неприйнятна, оскільки дослідник у цьому випадку надає свою позицію, а не висновок у власному значенні цього слова.

По-третє, така експертиза не вписується у вітчизняні рамки юридичного мислення, згідно з яким висновок експерта, як правило, остаточний і насамперед ним варто керуватися при прийнятті рішення. Але висновок з наукової проблеми ближче до консультації. Без сумніву, наукові знання – це спеціальні знання. Предметом дослідження в цьому випадку є право, спір про яке вирішує суд в конкретному судовому засіданні. По наслідках це – консультація: суддя може врахувати ці висновки, а може і не враховувати їх – на його розсуд.

Але не вірним буде с точки зору всебічності й об¢єктивності процесу доказування відкидати їх зовсім. З точки зору автора, у будь-якому випадку такі висновки спеціаліста повинні визнаватися письмовими доказами, а усні пояснення таких спеціалістів – поясненнями посадових осіб підприємств, установ, організацій.

Процес пошуку об¢єктивної істини по справі – це не суха теорія, не механіцизм. Вона заснована на праві, на законі. Не можна говорити, що це наука про підрахунки. Суд полічив, скільки доказів надано однією стороною, скільки – іншою, і вирішив спір на користь того, хто надав більше по кількості доказів. Деякі з цих доказів можуть бути більш істотними, важливими, а інші – менш істотними для вирішення справи. Часто одна з сторін має один, але вагомий доказ, який дозволяє вирішити справу. Крім того, стаття 43 ГПК вказує, що ніякі докази не мають для господарського суду зазделегідь встановленої сили. Доведення – логіко-практична діяльність, а не механічний процес. Необхідний пошук нових шляхів спрощення вирішення справи, удосконалення процесу. І на даному шляху важливе місце посідають наукові правові висновки, що надаються спеціалістами наукових організацій академій наук України, заснованих на державній власності, вищих навчальних закладів, атестованих Міністерством освіти і науки України, провідних науково-технічних установ галузевих міністерств і інших центральних органів виконавчої влади, які можуть здійснювати зазначену діяльність без додаткової державної акредитації на підставі статутних положень, якими така діяльність передбачається (ч. 5 ст. 31 Закону України “Про наукову і науково-технічну експертизу”).

На підставі зазначеного, більш доцільним здається шлях введення в процес поняття «фахівець», «спеціаліст», висновок якого може бути і з правових питань. Статус спеціаліста в господарському процесі, з моєї точки зору, може бути дорівнений до статусу посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів (ст. 30 ГПК). Причому згідно з цією ж статтею зазначені особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів. Вони зобов'язані з'явитись до господарського суду на його виклик, сповістити про знані їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі. Саме такі права та обов¢язки відповідають правилам отримання висновків з питань права.

Згодна з тим, що дана пропозиція дискусійна, однак вона не позбавлена сенсу і в деяких випадках допомагає заощадити час і гроші суду і учасників процесу. Внесення зазначених положень до ГПК України, а також правильне використання знань по доказуванню та доказам, засноване на нормах процесуальних кодексів, на сучасному етапі розвитку процесу в Україні буде сприяти зменшенню можливостей затягнення справи, економії коштів сторін на проведення експертизи, часу розгляду справи і, зрештою, удосконалить процедуру доказування у справі, що позитивно відіб'ється на розвитку суспільних відносин взагалі.



[1] Мамутов В., Липницкий Д. Исправить положение с экспертизой в арбитражных судах // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1999.- № 6.- С. 38.

[2] Треушников М.К. Судебные доказательства. Монография. – М.: Юридическое бюро «Городец», 1997.- С. 264.

купить аксессуары для ванной
как правильно подобрать объектив